Constitution of Ukraine

Заборона ретроактивної дії рішень Конституційного Суду України про неконституційність законів, інших актів або їхніх окремих положень, яка унеможливлює «перенесення» втрати чинності такими актами або їхніми окремими положеннями у минуле, коли вони, будучи чинними, регулювали правові відносини, і, отже, підлягали застосуванню, не може і не має тлумачитися як підстава заперечення юридичної відповідальності держави, яка має негативний і ретроактивний характер. Відшкодування державою шкоди, завданої визнаними неконституційними актами і діями, є безпідставним і нездійсненним поза встановленням неконституційності та до її встановлення. Тому жодної неузгодженості (розбіжності чи  суперечності) між положеннями частини другої статті 152 та частини третьої статті 152 Конституції України немає.
Такий самий висновок є рівною мірою справедливим і в тому разі, коли матеріальна чи моральна шкода завдана особі через застосування до неї неконституційних, але таких, що на цей момент
не втратили чинність, законів, інших актів або їхніх окремих положень. Інше, зокрема, мало б означати заперечення найвищої юридичної сили та прямої дії норм Конституції України через уможливлення при здійсненні правосуддя порушення судами імперативних процесуальних положень, які забороняють застосування таких, що суперечать Конституції України, законів, інших актів або їхніх окремих положень.

Незважаючи на незмінність юридичних властивостей Конституції України від дня її прийняття та дотепер, її інтерпретація і застосування судами зазнали суттєвих змін. Найбільшою мірою цьому сприяє включення в національний правопорядок, за результатами конституційної реформи щодо правосуддя 2016 року, нового засобу юридичного захисту конституційних прав особи –
конституційної скарги, а також процесуальна реформа 2017 року, яка наділила суди загальної юрисдикції цілком новим повноваженням: відмовитися під час розгляду справи від застосування закону чи іншого правового акта, який, за висновком суду, суперечить Конституції, та натомість застосувати норми Конституції як норми прямої дії.
Водночас діапазон застосування Конституції є значно ширшим за випадки встановлених судом прогалин і колізій у нормативно-правовому регулюванні або інших недоліків законодавства. Прямо та опосередковано упредметнені приписами Конституції цінності та принципи визначають іншу – порівняно до поточної – перспективу правового регулювання, разом із розглядом та вирішенням справ судами, що має сприяти утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини.

The article examines the powers of the President of Ukraine which contradict the Constitution of Ukraine. In particular, attention is paid to the analysis of current laws that grant the President of Ukraine additional powers not provided for in the Constitution of Ukraine, which allows him to interfere with the activities of the Cabinet of Ministers of Ukraine and central executive authorities and undermine the constitutional model of executive power. After analyzing all primary laws that are in force as of July 2024, the author of the article identified about a hundred laws that contain provisions granting the President of Ukraine unconstitutional powers. The author identifies several groups of these powers. First of all, these are powers related to the formation and operation of the Cabinet of Ministers and central executive authorities. In particular, the law still allows the President of Ukraine to appoint the head of the Antimonopoly Committee of Ukraine, determine the basis for the activities of the State Property Fund of Ukraine, appoint the head of the State Bureau of Investigation, and form the composition of the National Securities and Stock Market Commission. The President of Ukraine retains a decisive influence on the appointment and dismissal of heads of local state administrations and can offset the role of the Cabinet of Ministers of Ukraine in this process. The law vests the President of Ukraine with a significant number of powers to create and form auxiliary bodies of other state authorities, which are not within the President’s competence. The author also draws attention to the fact that the President’s powers in the field of foreign policy and national security and defense, which are defined in the text of the Constitution of Ukraine in rather broad terms, can be used to expand the scope of the President’s powers defined by the Constitution and to interfere with the sphere of competence of the Cabinet of Ministers of Ukraine. In addition, the independent powers of the National Security and Defense Council of Ukraine granted by the laws are also used to expand the competence of the President of Ukraine beyond the limits established by the Constitution. The article emphasizes the need to bring the current laws in line with the Constitution of Ukraine in terms of the President’s powers in order to ensure the constitutional model of executive power and to avoid further interference by the head of state in the areas of competence of other state authorities.

Нещодавно юридична спільнота України отримала нагоду ознайомитись з новітнім підручником за дещо нетрадиційною назвою -  «Конституційне право». Таке новаторське термінопозначення засвідчило відхід від досить усталеного сприйняття юридичних наук як наук суто національних. Чи не найбільш яскравим проявом такого відходу може слугувати назва параграфу підручника, яким відкривається підрозділ про місце конституційного права в загальній структурі юридичних знань: «Конституційне право як транснаціональна наука»....

кандидат юридичних наук, прокурор Офісу Генерального прокурора, доцент кафедри правоохоронної та антикорупційної діяльності Навчально-науковий інститут права імені князя Володимира Великого ПрАТ «ВНЗ «Міжрегіональна Академія управління персоналом» (за сумісництвом), Україна

In the wake of Russia's full-scale invasion of Ukraine in February 2022, the political system has fronted 'militant democracy,' compelling authorities to protect Ukraine's democratic regime and strengthen its defenses. While Part I of the Ukraine Policy Alert “Ukrainian authorities’ legitimacy when elections are impossible” examined the limitations imposed by a full-scale war on the conduct of elections in Ukraine, as well as the legal legitimacy of representative bodies that cannot be re-elected, Part II attempts to answer the question of how to maintain a su!icient level of trust in the authorities in a situation where elections are impossible. Unlike legal legitimacy, political legitimacy is not determined by the Constitution, but by the ever-changing political reality. The latter remains the main problem for the Ukrainian authorities, growing with each passing year without elections.

While there are no legal grounds to doubt the legitimacy of the elected authorities in Ukraine, whose mandate is extended due to the inability to hold elections, there is still political reality, political competition, and public sentiment forming the essence of political legitimacy. Meanwhile, it has been demonstrated that with each passing year without elections, the level of trust in the Ukrainian authorities will naturally decline.

The public opinion poll conducted by the Kyiv International Institute of Sociology (KIIS) in October 2023 on the eve of the upcoming parliamentary elections is an essential component of the issue of the political legitimacy of the authorities in Ukraine, who cannot be re-elected. Answering the question, "This autumn, the powers of the Verkhovna Rada will expire, and in the spring, the powers of the President will end; when should the elections be held?" 81% of Ukrainian respondents did not support holding elections during the war and believed they should be held after the war. In comparison, only 16% supported the idea that elections should be held despite the war.

At the same time, the level of trust Ukrainians have in elected authorities is gradually declining, which is natural and predictable. According to the latest sociological survey conducted in early December 2023 by the KIIS, 62% of respondents trusted the President (with 18% distrusting him), while in December 2022, 84% trusted him (with only 5% distrusting him). The situation with support for the Verkhovna Rada is almost mirrored: In December 2023, only 15% of respondents trusted the Parliament (with 61% distrusting it), while in December 2022, the level of trust in the Parliament was 35% (with 34% distrusting). Although before the full-scale invasion, the level of support for these authorities was much lower than it is today (27% and 11% trusted the President and Parliament, while 50% and 67% distrusted them correspondingly), trust in central government is declining and is likely to continue to fall. As for the local authorities (mayor and local council), in the October survey, the level of trust in these authorities was 50%, while distrust was 46%, and this trend has been observed since 2022. This highlights that the trust in state institutions has consistently been low in Ukraine, and, therefore, it could be too easy to attribute only to the lack of voting capacity.

The growing level of distrust and the decline in public support for legitimately elected authorities in the face of the inability to hold elections may lead to a crisis of their political legitimacy. And with each year of the Russian-Ukrainian war, the issue of the crisis of public distrust in the authorities may grow. This means that even though there will be no questions about the authorities' legal legitimacy, questions about their political legitimacy will periodically appear. This is likely to be a cause for domestic political debates, for example, on the eve of the next presidential elections in the spring of 2024 and of the following local elections in 2025 and as the situation on the battlefield deteriorates and living standards fall. For Ukraine’s Western partners, some authoritarian tendencies in Volodymyr Zelenskyy’s governance, slowdown in reforms, or corruption scandals could impact political debates. This situation questions the legitimacy of the President’s power, the Verkhovna Rada, or local councils in Ukraine.

The new normal that Ukraine has been forced into after Russia's full-scale invasion on the 24th of February 2022 raises questions for the Ukrainian government, politicians, experts, and society about whether democratic elections are possible in Ukraine while the active phase of the war is ongoing. This also raises questions about the legitimacy of Ukrainian elected authorities when elections are not likely for years to come. In Part
I of this series of Ukraine Policy Alerts, the author delves into the legal perspective to explain why conducting elections in Ukraine remains impossible amid the ongoing full-scale war.

Russia's full-scale invasion of Ukraine in February 2022 has caused the political system to face the challenges of so-called "militant democracy" - the need for the authorities to take measures to preserve the democratic regime in Ukraine and create opportunities for democracy to defend itself. This situation has affected the institution of democratic elections as one of the main factors of the government's legitimacy.

Since it became clear that the Ukrainian parliamentary elections scheduled for 29th of October 2023 would be postponed indefinitely, and it also became obvious that the planned presidential elections on 31st of March 2024 would also be postponed, Ukraine has found itself in new legal and political circumstances and there is no clarity regarding what comes next. This issue becomes even more evident when discussing the local elections in Ukraine, which are scheduled for 26 October 2025.
However, it is highly likely these may also be postponed or held only on Ukraine's sovereign territory if the situation on the battlefield remains unchanged.

This discussion surrounding the issue of elections and legitimacy has two main aspects - legal and political. While the former is determined by Ukrainian legislation, international law, and democratic standards, the latter is less transparent and predictable. The political aspect depends on the domestic political situation in Ukraine, changes in the situation at the battlefront, and the expectations of Ukrainian society and the international community, especially the Western partners of Ukraine. The interaction of these different elements in the face of uncertainty will shape the current situation with the political legitimacy of the government in Ukraine when
elections are impossible.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і процесу та правоохоронної діяльності, заступник декана юридичного факультету Західноукраїнського національного університету ORCID: http://orcid.org/0000-0003-1282-9089 ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ МІГРАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Розглянуто особливості юридичної відповідальності за порушення міграційного законодавства України. Зазначено перелік нормативно-правових актів, що регулюють кримінальну та адміністративну відповідальності. Акцентовано, що адміністративна відповідальність за порушення міграційного законодавства України має конкретні характерні риси. Зазначено, що реформування адміністративної відповідальності у сфері міграції складається з двох елементів: безпосередньо реформування системи адміністративної відповідальності у сфері міграції та змісту Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП); інших нормативно-правових актів, які встановлюють таку адміністративну відповідальність. Зазначено, що подальша трансформація адміністративної відповідальності пов'язана з удосконаленням системи адміністративних стягнень, які є юридичною формою реалізації цієї відповідальності за умови їхнього розширення. Вказано, що на окрему увагу заслуговує вивчення особливостей застосування останньої інстанції законодавця інструменту кримінальної відповідальності за правопорушення в аналізованій сфері. Зазначено, що у кваліфікаційних ознаках міститься © Тетяна Дракохруст, Світлана Мазепа, 2020 Конституційне право. Адміністративне право і процес. Фінансове право. Інформаційне право. Міжнародне право.

Анотація. У статті з'ясовується зміст права визначати і змінювати конституційний лад. Уперше «конституційний лад» у вітчизняному праві офіційно закріплюється у 1990 році в Конституції УРСР. Водночас сам термін «лад» з різними конотаціями використовувався в конституційних актах і до цього. У Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р. маємо найбільшу палітру різного роду «ладів»-соціалістичного, радянського, державного громадського та ще й окремо-«суспільний устрій» (у назві розділу І). Конституція УСРР 1919 р., нагадаємо, говорила також про «комуністичний лад». Можна стверджувати про те, що термін «конституційний лад» почав активно використовуватися ще під час радянської перебудови, потрапивши навіть в офіційні конституційні документи, проте його доктринальна основа була майже відсутня. Із цим фактом пов'язана певна «правонаступність» конституційного ладу радянським прототипам у вигляді соціалістичного, державного, суспільного громадського ладів. Заідеологізованість відповідної термінології, її ангажованість марксистсько-ленінською доктриною не підлягає сумнівам. При цьому, не будучи повністю очищеною від радянського доктринального підходу, концепція конституційного ладу в контексті визначення і зміни конституційного ладу з'являється раптово на останніх етапах підготовки проекту і фіксується у ч. 3 ст. 5 Конституції. Через це виникає питання щодо співвідношення відповідного положення і розділу ХІІІ самої Конституції України в частині застосування інструментів прямого народовладдя в разі прийняття нової і внесення змін до чинної Конституції. Таким чином, одразу в момент запровадження була закладена суттєва невизначеність у тлумаченні ч. 3 ст. 5. Одні вважали, що це положення передбачає виключно пряму демократію, інші вважали, що народ може діяти і через представників. Ключові слова: конституція, установча влада, конституційний лад, референдум, народ.

Recognizing the significance of historicity and historic nature of constitutionalism, explaining its emergence and development without a historically grounded analysis is implausible. In this article, I seek to demonstrate that the phenomenon of constitutionalism is an achievement of the Modern Period of history and is substantively intertwined with the phenomenon of the modern state, its emergence, and evolution.
Acknowledging the depth, longevity, and contentiousness of the discourse surrounding the concept of the state, I advocate the position that delineating the early, medieval, and modern state as interconnected yet distinct social phenomena, capable of coexisting historically on a global scale, does not negate their shared essential characteristic – the distinctive political organization of society. Furthermore, this perspective corresponds to their empirically validated non-identity. The genesis and progression of the state are neither linear nor exclusive processes. Moreover, the developmental trajectory of the state cannot be unreservedly depicted as an unequivocal and discreet transition from a simpler to a more complex form.
Constitutionalism reaches far deeper than merely opposing a societal system founded on unchecked power. It embodies, at the very least, the establishment and constraint of state authority, hence rendering the limitation of state power a necessary but insufficient hallmark of its essence. This latter aspect entails rejecting the dogmatic validation and formalization of the political authority of those vested with power purportedly by natural means, chance, or coercion. Simultaneously, it involves the recognition and realization of people’s aspiration to establish institutions that facilitate their collaboration and coordination efforts to achieve objectives that they cannot attain individually.
The constitution of the realm of individual freedom is only feasible within a framework that enables and safeguards limited governance, which must concurrently be effective in pursuing objectives of both general and individual significance. This undeniably entails an altered perspective on the state, one that is perceived by individuals not solely, and not even predominantly, as a beast striving for more power that necessitates constant taming. The state also embodies the striving of people to establish institutions that enable their collaboration and harmonization of efforts to fulfil tasks beyond their individual capabilities. A state perceived in this manner cannot practically or normatively evade the resolution of economic, social, and security tasks, notably those linked to poverty, healthcare, education, the environment, and ultimately, military security. Furthermore, it must aspire to address these tasks in the most efficient manner.

Віддаючи належне історизму та історичності конституціоналізму, пояснити виникнення та розвиток якого без історично обґрунтованого аналізу – неможливо, у цій розвідці я прагну показати, що явище конституціоналізму є здобутком Нового періоду історії та змістовно пов’язане із явищем сучасної держави, його виникненням та розвитком.
Усвідомлюючи глибину, тривалість та полемічність дискусії щодо явища держави, я відстоюю позицію, за якою виділення ранньої, середньовічної та сучасної держави як пов’язаних, але окремих соціальних явищ, які у глобальному масштабі можуть співіснувати одне з одним історично, не заперечує їхньої спільної сутнісної ознаки – особливої політичної організації суспільства – і разом з тим відповідає їхній емпірично підтвердженій сутнісній нетотожності. Виникнення та розвиток держави не є ані однолінійним, ані безальтернативним процесом. Ба більше, процес розвитку явища держави так само не може бути беззастережно представлений як однозначно визначений недискретний перехід від більш простої до більш складної форми.
Конституціоналізм сягає значно глибше звичного протиставлення соціальній системі, яка заснована на безмежному свавіллі, та уособлює щонайменше конституювання та обмеження державної влади, і вже тому обмеження державної влади становить необхідну, але недостатню ознаку його сутності. Останнє визначає і заперечення догматичного підтвердження та формалізації політичного авторитету тих, хто наділяється владою ніби природнім шляхом або волею випадку чи насильства, і визнання та здійснення прагнення людей заснувати такі інституції, які уможливлюють їхню співпрацю та узгодження їхніх зусиль задля здійснення тих цілей, яких вони не здатні досягнути поодинці.
Конституювання простору індивідуальної свободи особи є можливим тільки за такого порядку, який уможливлює й убезпечує обмежене правління, яке водночас має бути дієвим при досягненні загально та індивідуально значущих цілей. Це, без сумніву, означає інший погляд на державу, яка сприймається людьми не тільки, і не стільки як звір, який прагне більшої влади і якого потрібно повсякчасно приборкувати. Держава також є уособленням прагнення людей заснувати такі інституції, які уможливлюють їхню співпрацю та узгодження їхніх зусиль задля реалізації тих завдань, яких вони не здатні досягнути поодинці. Сприйнята у такий спосіб держава не може ані фактично, ані нормативно уникати вирішення тих економічних, соціальних і безпекових завдань, які, зокрема, пов’язані із бідністю, охороною здоров’я, освітою, навколишнім середовищем, зрештою, воєнною безпекою; більше того, вона має прагнути вирішити такі завдання у найбільш дієвий спосіб.

The Article conceptualises atypical forms of constituent power of the Parliament of Ukraine, which have the character of a constitutional prerogative. Modern constitutionalism is premised on the idea that the Constitution limits and channels power. Hence, constitutional provisions define competences of constitutional bodies, thereby ordering, rationalising, and limiting their discretion. However, purposeful interpretation of competence-related clauses of the Constitution prompts to recognise the existence of other powers not provided expressis
verbis in the constitutional text that are nevertheless indispensable for effective operation of competence-related clauses (implied powers). They are incidental to the expressly defined competences or inherent in them.
However, extreme conditions can trigger another category of competences – prerogative powers that under normal conditions remain dormant, deferred. Prerogative powers are premised on distinct rationale and can be employed under specific conditions. They exist hors-texte in the penumbra of constitutional provisions that enshrine foundations of the constitutional order; they are derived from the general function of protecting body politic.
Prerogative powers emerge at the juncture of constituent and constituted powers Only at the constitutional moment can the Parliament acquire the quality of a primary constituent power mediator and exercise its prerogative authority. At such a moment its members become “extraordinary” representatives of the sovereign nation. The Article argues that this is the analytical framework to conceptualise the Declaration of State Sovereignty of Ukraine (1990), the Act of Declaration of Independence of Ukraine (1991), as well as constitutional amendments of 2004 and 2014.
The Article offers contextual (constitutional continuity principle) and normative (democratic state principle) arguments in justification. Such conceptualisation of prerogative power can address the fundamental question of modern constitutionalism: what constitutional democracy can legitimately do to protect itself? Under extreme conditions when constitutional democracy faces eminent existential threat, it is the Parliament that remains locus imperii and can act as an «extraordinary» representative of the bearer of the original constituent power.

На основі аналізу робіт українських і польських учених-конституціоналістів у статті досліджено такі фундаментальні категорії теорії конституційного права, як: «завдання конституційного права» та «функції конституційного права»; визначено їх сутність, зміст і співвідношення. Наголошено, що завданням галузі конституційного права є насамперед утвердження та захист (через механізми конституційно-правового регулювання фундаментальних цінностей) конституційних прав і свобод людини, демократії, верховенства права, конституційного ладу, гарантованості та захищеності конституції та ін. Обґрунтовано, що функція галузі конституційного права – це основний усталений напрямок і вид здійснення цілеспрямованого впливу конституційного права на суспільні відносини, які є предметом конституційного права, для реалізації завдань конституційного права. Визначено та охарактеризовано основні функції галузі конституційного права.  

У статті з’ясовано співвідношення конституції та основного закону. У літературі постійно точаться дискусіїз приводу того, коли саме у світі з’явилися перші конституції. Так само постає питання: хто із самого початку звернувся до поняття конституції в доктринальному розумінні, описуючи відповідне вже існуюче поняття або ж пропонуючи запровадити конституцію як певну ідеальну модель на практиці? Паралельно не вщухають спори щодоспіввідношення конституції та основного закону, сучасного змісту конституції як державно-правового явища.Зроблено висновок про те, що вчення про конституцію формувалося поступово, еволюційно. Конституціюпочали сприймати як державний устрій або форму правління, не одразу ототожнюючи її з окремим писаним формальним джерелом з відповідною назвою. Паралельно розвивалося вчення про основні закони, під якими розумілися саме норми і правила, хоч їхня форма могла бути різною. З’ясовано, що до появи конституцій у формальномузначенні особливо важливо підкреслити її ґенезу...

У статті з'ясовано юридичну природу преамбули конституції та практику внесення до неї змін. Зроблено висновок про те, що преамбула кожної конституції (в разі ї наявності) може відігравати різну роль в правовій системі в силу специфіки юридичної техніки. Звичайно, це не виключає певних науково-теоретичних узагальнень, проте все одно вони мають враховувати специфіку національної конституційно-правової практики. Зарубіжний досвід, хоч і в одиничних випадках, загалом демонструє принципову можливість внесення зміни до преамбули конституції. Інша справа, що кожен такий випадок був унікальним і зміни преамбули мали досить значуще обґрунтування або вписувалися у вже існуючі доктринальні конструкції. Так, у Франції преамбула змінена у 2005 році законом від 1 березня, який стосувався введення в преамбулу посилання на Екологічну хартію, і тим самим було розширено перелік джерел «конституційного блоку». Успішним є досвід внесення змін до преамбули конституції в Індії, Латвії, ФРН. При цьому...

У статті з'ясовано сутність конституції як основного закону. В літературі постійно точаться дискусії щодо того, коли саме у світі з'явилися перші конституції. Так само постає питання про те, хто від самого початку звернувся до поняття конституції в док-тринальному розумінні, описуючи відповідне вже наявне поняття або пропонуючи запровадити конституцію як певну ідеальну модель на практиці. Паралельно не вщухають спори щодо співвідношення конституції та основного закону, сучасного змісту конституції як державно-правового явища. Робиться висновок про те, що вчення про конституцію формувалося поступово, еволюційно. Конституцію почали сприймати як державний устрій або форму правління, не одразу ототожнюючи її з окремим писаним формальним джерелом з відповідною назвою. Паралельно розвивалося вчення про основні закони, під якими розумілися саме норми й правила, хоча їх форма могла бути різною. Робиться висновок про те, що до появи конституцій у формальному значенні особливо важливо...

Терлецький Д. С. Конституційно-правове регулювання дії міжнародних договорів в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / Д. С. Терлецький; кер. роботи М. П. Орзіх; Нац. ун.-т "Одеська юридична академія". – Одеса, 2007. – 20 с.Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право. – Одеська національна юридична академія, Одеса, 2007. На основі системного підходу автор доводить необхідність розширення рамок наукового дослідження і виділення конституційної імплементації міжнародних договорів в цілому як самостійної складової більш загального явища національної імплементації міжнародно-правових норм. У зв’язку з цим комплексно розглядається механізм конституційної імплементації міжнародних договорів, виокремлюються його правова, організаційна та функціональна складові; досліджуються недоліки функціонування механізму конституційної імплементації та пропонуються шляхи їх вирішення. Особливої уваги приділ...

Конституційний процес в Україні та світовий досвід конституціоналізму : монографія / [Шемшученко Ю. С., Батанов О. В., Крусян А. Р. та ін.] ; наук. ред. Ю. С. Шемшученко, відп. ред. Н. М. Пархоменко. - Київ : Видавництво "Юридична думка", 2014. - 262 с.У монографії на основі аналізу конституційних перетворень в Україні в контексті сприйняття і втілення принципів європейського конституціоналізму, теоретико- методологічних проблем оновлення Конституції України та національного законодавства у зв'язку із асоціацією України з Європейським Союзом, вивчення історичних і сучасних особливостей конституційного процесу та конституційного ладу в країнах пострадянського простору, основних етапів генезису Конституції та конституційного законодавства в Україні, реформування конституційно-правового статусу Президента України в напрямі поділу влади та зміни форми республіканського правління, тенденцій розвитку вітчизняного законодавства про місцеве самоврядування з огляду на міжнародн...

кандидат юридичних наук, прокурор Офісу Генерального прокурора, доцент кафедри правоохоронної та антикорупційної діяльності Навчально-науковий інститут права імені князя Володимира Великого ПрАТ «ВНЗ «Міжрегіональна Академія управління персоналом» (за сумісництвом), Україна

Всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними
перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного
походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України). Проте у виключних випадках Конституція вимагає особливого провадження щодо окремої категорії осіб, також кримінальний процесуальний закон встановлює особливості провадження щодо окремої категорії осіб (глава 37 КПК України).
Особливий порядок кримінального провадження здійснюється стосовно особи, яка зазначена в ст. 105 Конституції України та осіб, зазначених у ст. 480 КПК України. До першої категорії належить Президент України, до другої −
кандидати на пост Президента України. Встановлення особливостей кримінального провадження стосовно таких осіб обумовлено прагненням
законодавця забезпечити їх самостійність і незалежність, найбільш сприятливі
умови для здійснення ними власних повноважень та захистити їх від
необґрунтованого кримінального переслідування та засудження.
Окрім КПК України, особливості притягнення до кримінальної відповідальності цих осіб визначаються Конституцією України, Виборчим Кодексом України від 19.12.2019 р. № 396-IX, законами України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 р. №1861-VI, «Про тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» від 19.12.2019 р. № 400-IX, «Про особливу процедуру усунення Президента України з поста
(імпічмент)» від 10.09.2019 р. № 39-IX, «Про запобігання корупції» від
14.10.2014 р. № 1700-VII, та відповідними підзаконними актами: Рішенням Конституційного Суду України №19-рп/2003 від 10.12.2003 р. та ін.


25

The article is devoted to a comprehensive study of the problems of the protection of the constitution at the present stage in a comparative legal aspect. Foreign experience in the field of application of certain forms of protection of the constitution on the example of Germany has been analyzed. The types of forms of protection of the constitution in Germany are considered. The features of legal regulation and the mechanism for the implementation of the repressive form of the protection of the constitution - the deprivation of fundamental rights are investigated. It is proved that the deprivation of fundamental rights is an institution of "armed" democracy and must "depolitize" persons who represent a certain danger to the latter. This institution does not concern all fundamental rights, but only those that can be applied in the fight against a free democratic social order. In particular, we are talking about article 18, which concerns the deprivation of basic ri...

Іваницький А.М. Захист права власності юридичних осіб в практиці Європейського суду з прав людини. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 Право. – Хмельницький університет управління та права імені Леоніда Юзькова Хмельницької обласної ради, Хмельницький, 2021.
Дисертація є комплексним науковим дослідженням цивільно–правового регулювання захисту права власності юридичних осіб через призму практики Європейського суду з прав людини, під час якого виокремлено та встановлено особливості, що характеризують такий захист, а також розроблено та сформульовано пропозицій щодо удосконалення національного цивільного законодавства України з метою підвищення ефективності захисту права власності юридичних осіб на національному рівні.
За результатами дисертаційного дослідження виокремлено конкретні ознаки неурядової організації, яким має відповідати юридична особа, яка звертається за захистом своїх цивільних прав до Європейського суду з прав людини, а саме: завдання та мета створення не повинні бути пов’язані з державним, публічним управлінням, вказаною юридичною особою не здійснюються функції державної влади, державного управління, публічного управління або їхньої частини, залежно від порядку створення це має бути юридична особа приватного права.
Удосконалено наукову ідею щодо необхідності приведення у відповідність та автентичності перекладу статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на українську мову та уточнення заголовку статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як «Захист права власності» в офіційному перекладі на українську мову.
Запропоновано авторську додаткову ознаку концепції «майна» – ефективність користування такого майна, проте яка виникає лише щодо майна юридичної особи. Така ознака пояснюється тим, що саме вказані суб’єкти використовують майно з необхідним рівнем забезпечення для досягнення певного необхідного та бажаного результату, прогнозованого ефекту, результативного процесу, проєкту та, відповідно, за умови відсутності вказаного явища зазнають певних негативних наслідків на у вигляді зменшення обсягу діяльності або навіть припинення своєї діяльності.
Запропоновано авторську класифікацію форм захисту права власності юридичних осіб залежно від ієрархії юрисдикцій, а саме: виділено національну й міжнародну форму захисту, до останньої якої було віднесено захист, який здійснюються міжнародними установами, організаціями, членом яких є Україна, або безпосередньо, або через відповідні судові установи, в тому числі, Європейським судом з прав людини та окремо виділено щодо останнього специфічні ознаки як форми захисту права власності юридичних осіб: наднаціональність, найвища та остаточна юридична сила рішення, субсидіарність.
У дослідженні набуло подальшого розвитку класифікація способів захисту цивільних прав Європейським судом з прав людини та запропоновано такі критерії класифікації: за суб’єктним складом заявників (особи, неурядові організації, зокрема юридичні особи, або групи осіб); за характером цивільних прав, що захищаються (майнові, немайнові права або майнові та немайнові права); залежно від характеру негативного впливу на цивільне право (правопорушення, протиправні дії держави, інших суб’єктів які не визнаються суб’єктами злочину чи адміністративного правопорушення).
Сформульована позиція, що здійснення юридичною особою права власності як окремого цивільного права та здійснення юридичною особою свого суб’єктивного цивільного права є рівнозначними за змістом та насиченням, адже в результаті такого здійснення потреба юридичної особи у матеріальних благах задовольняються через можливості, які виявляються саме під час здійснення такого суб’єктивного права власності, тобто, таке здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності виражається як квінтесенція самого права власності.
У дисертаційні роботі доведено тотожність понять «обмеження права власності юридичних осіб» та «обмеження здійснення права власності юридичних осіб», зважаючи на те, що вони характеризують певні активні дії, поведінку через запровадження певних дозволів, заборон, обмежень, які фактично ускладнюють здійснення юридичною особою свого суб’єктивного права власності, внаслідок звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності такої юридичної особи.
Зроблено висновок про те, що втручанням держави у право власності юридичних осіб в контексті практики Європейського суду з прав людини є поведінка, яка характеризується активними діями із звуження змісту та/або обсягу суб’єктивного права власності юридичної особи, та, як наслідок, обмеження здійснення права власності нею, що має відповідати межам правомірності такого втручання.
Обґрунтовано позицію щодо відповідності дій держави під час втручання у право власності юридичної особи межам правомірного втручання, зокрема, виокремлено та встановлено такі основні вимоги: законність, врахування інтересу суспільства та дотримання справедливої рівноваги.
Розкрито змістове насичення вимоги «законності», яка ставиться до меж правомірного втручання держави у право власності юридичних осіб, яка має відповідати таким критеріям: доступності, чіткості та передбачуваності наслідків його застосування, а також закону, який знаходиться в основі такої вимоги, має відповідати принципу верховенства права.
Під час дослідження дістало подальшого розвитку наукова думка щодо неможливості формування конкретних та чітких критеріїв, які Європейський суд з прав людини бере до уваги під час здійснення оцінки та співвідношення приватного та суспільного інтересу в аспекті врахування «інтересу суспільства». Така вимога ставиться Європейським судом з прав людини до меж правомірного втручання у право власності юридичних осіб, зважаючи на те, що в кожному конкретному випадку беруться до уваги усі істотні та індивідуальні обставини фабули справи. Тому для Європейського суду з прав людини важливим є дослідження та врахування «інтересу суспільства» щоразу у межах нової справи.
Встановлено розуміння правової природи практики Європейського суду з прав людини як усталеної судової практики або прецеденту романо–германської правової системи, адже Європейський суд з прав людини фактично здійснює динамічну правозастосовну та правоінтерпретаційну діяльність щодо положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах сьогодення та з метою забезпечення однієї із цілей прийняття вказаного міжнародного договору – ефективний захист прав власності юридичної особи.
З’ясовано, що національна судова система та практика найвищих національних судових інстанції, в особі Верховного Суду, у сфері захисту прав власності юридичних осіб рухається в напрямку ототожнення своєї практики як квазі–прецедентної, що характерно для практики Європейського суду з прав людини та, відповідно, Верховний Суд здійснює формування власної єдиної правозастосовчої практики щодо таких категорій спорів, що, сприяє розвитку національної судової системи у напрямку проєвропейських стандартів, принципів та цінностей.
Запропоновано наукову позицію, що практика Європейського суду з прав людини має застосовуватись національними судами під час здійснення судочинства у справах щодо захисту прав власності юридичних осіб як невід’ємний елемент національного цивільного законодавства, шляхом звернення до змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, правової позиції Європейського суду з прав людини щодо змісту статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та одночасного здійснення самостійного тлумачення норм статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тим самим створюючи власне праворозуміння положення статті першої Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та розвиваючи національну судову практику.
Ключові слова: право власності, Європейський суд з прав людини, юридична особа, захист прав власності, неурядова організація, міжнародна форма захисту цивільних прав, майно, межі правомірного втручання, законність, інтерес суспільства, справедлива рівновага, національне цивільне законодавством України, практика Європейського суду з прав людини, пілотні рішення Європейського суду з прав людини.

Розглядається закріплення свободи мирних зібрань у міжнародному праві та проблеми її реалізації в Україні. Показується, що за умов відсутності спеціального законодавства мирні акції стають предметом регулювання місцевих органів влади та судів, що призводить до частого порушення цього конституційного права. Також здійснюється аналіз перспектив і ризиків законопроектів, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України. Ключові слова: мирні зібрання, права людини, Конституція України, органи місцевого самоврядування, судові заборони громадських акцій, Європейський суд з прав людини, порядок проведення публічних зібрань Биденко Ю. М. СВОБОДА МИРНЫХ СОБРАНИЙ: ДЕМОКРАТИЧЕСКОЕ ЗНАЧЕНИЕ, НОРМАТИВНО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ И ПРОБЛЕМА РЕАЛИЗАЦИИ В УКРАИНЕ Рассматривается закрепление свободы мирных собраний в международном праве и проблемы ее реализации в Украине. Показывается, что в условиях отсутствия специального законодатель-ства мирные акции становятся предметом регулирования местных органов власти и судов, что приводит к частому нарушению этого конституционного права. Также проводится анализ перспектив и рисков законопроектов, находящихся на рассмотрении в Верховной Раде Украины. Ключевые слова: мирные собрания, права человека, Конституция Украины, органы местного самоуправления, судебные запреты гражданских акций, Европейский суд по правам человека, порядок проведения публичных собраний Bidenko Yu. FREEDOM OF ASSEMBLY: DEMOCRATIC SIGNIFICANCE, LEGAL REGULATION AND THE PROBLEM OF IMPLEMENTATION IN UKRAINE The freedom of assembly securing in international law and problem of its realization in Ukraine are considered. It is shown that in the absence of special law, public peaceful actions become a subject of regulation by local authorities and courts, what results frequent violations of this constitutional right. The analysis of the prospects and risks of bills pending before the Verkhovna Rada of Ukraine is also provided.

Перша редакція тексту, підготовленого для нового видання Науково-практичного коментаря до Конституції України під егідою Національної академії правових наук України. Остаточний текст коментаря у друкованому виданні може відрізнятися від цієї редакції.

The use of terms “safety”, “danger” is defined as state-building guidelines provided in the Constitution and publications of D. Dontsov. The Constitution uses the concepts of informational, social and environmental safety or security In contrast, the term danger is absent. D. Dontsov gives various definitions of security and repeatedly call attention to ideological factors of danger.

It is proved that the concept of safety is for D. Dontsov the ideal of life, which is possible under the condition of political security, safety in Europe, etc. On the other hand, D. Dontsov points out and analyzes different variants of danger.

Key words: term, safety, danger, state formation, Constitution of Ukraine, D. Dontsov.

Видання навчального посібника «Конституційне право України: прагматичний курс» спрямоване, передусім, врахувати потребу студентів у лаконічному та водночас комплексному викладенні навчального матеріалу, який би відповідав тематиці програми вступних випробувань з конституційного права України та відображав новітні конституційно-правові перетворення.
Цінність даного посібника для вступників полягає в тому, що його структура дозволяє якнайкраще підготуватися до тестування, оскільки включає саме ті теми та питання, які включені до програми вступних випробувань. Крім того, прагматичний курс цінний для студентів 2-го курсу як опорний конспект лекцій при підготовці до практичних занять, а також до іспиту з конституційного права України. Навчальний посібник стане корисним при підготовці до державного екзаменаційного іспиту з конституційного права України для студентів 4-го курсу.

Стаття присвячена проблемам визначення правової сутності юридичної  особи як учасника правових відносин. Акцентується увага на функціях, ознаках юридичної особи, а також умовах їх участі у цивільних відносинах. Окремо розглядають можливості поширення правосуб'єктності юридичних осіб на публічні відносини.

У статті автор висуває та спростовує гіпотезу, відповідно до якої протилежні позиції в рішен-нях Конституційного Суду України є наслідком застосування динамічного тлумачення. Щоб перевіри-ти гіпотезу, автор звертається до генези динамічного тлумачення, виокремлює критерії, що відріз-няють динамічне тлумачення, та застосовує такі критерії до окремих рішень Конституційного Суду України.

В роботі розглянуто конституційні засади, які визначають зміст інституту ліцензування окремих видів господарської діяльності. Запропоновано нову модель зазначеного інституту, яка заснована на правах і свободах людини і не обмежує в неконституційний спосіб підприжмницької діяльності